Вправними, відпрацьованими до автоматизму рухами, він одягає на ноги берці – армійські черевики із товстим протектором зі споду і оббитими, обтертими носаками. (Берці вони носили навіть у найважчу спеку. Спершу. Їх змушували. Поки не загостряться відчуття. Це було потрібно для того, аби якомога довше виживати). Поряд на звичайному дерев’яному кріслі висить військова куртка і лежить алюмінієва фляга. Можливо, з водою. (Після “учебки” вони повиливали всю воду і наповнили їх нормальним пивом. Доти дозволялося лише безалкогольне). Куртку він одягне значно пізніше. Значно. Вони старалися одягатися у військове вже там, на місці, до останнього перебуваючи у цивільному.
Ця розмова про війну, про театр, про людей і військових, про реабілітацію. Загалом про те, що боятися немає сенсу. Так називається вистава Андрія Іванюка, актора, театрального та кінорежисера, випускника Інституту мистецтв Прикарпатського національного університету.
Грати так, наче двірник на сцені – то і є двірник
Андрій Іванюк народився у Биткові на Надвірнянщині. Із самого дитинства син художника мріяв займатися мистецтвом. Тож, коли роки підійшли, поступив до Інституту мистецтв ПНУ. Навчався у Ростислава Держипільського, Василя Юрціва, Юрія Литвинова. Згодом у Києві школив режисерську майстерність у Михайла Резніковича та Михайла Іллєнка. Дебютував на сцені франківського драмтеатру у виставі «Втеча від реальності». А завершив роллю Івана Цвичка у «Солодкій Дарусі» під керівництвом свого наставника. Сьогодні Андрій працює у Києві, в театрі на Липках.
«Нам пощастило з навчанням в інституті мистецтв. Це був молодий інститут, який тільки почав формуватися. Мій акторський набір був другим. Тараса Бенюка, до речі, перший. На нас, можна сказати, перевіряли все нове, що запроваджувалося. Директор інституту Анатолій Грицан намагався дати нам все на той час найсвіжіше. Нас вчили молоді викладачі. Вони викладалися цілковито і вкладали в нас все. Весь наш випуск – всі в професії, а це свідчить про добру школу. У Михайла Резніковича я пройшов внутрішньо направлену психологічну школу. А от Ростислав Держипільський дав нам більше ігрової школи. Це була база! Я знав, про що думає актор, чим він живе, я міг допомогти зіграти роль. Він нам казав, що актор має відповідати ролі, бути, так би мовити, «з комірцем». Тобто, грати так, ніби ти – це твій персонаж. Двірник може бути генієм у своїй професії. А ти маєш зіграти двірника так, щоби ніхто не мав сумніву, що ти двірник!»
Миші і Гамлет – тут і тепер
Він пішов до війська одразу, як тільки принесли повістку. Хоча міг прикритися «білим білетом» і навчанням в університеті. Родину повідомив уже після того, як пройшов медкомісію. Про цей момент із комісією у виставі згадує коротко: «Скарги є? – Немає! – Придатний!» А далі учебка – експрес-курс молодого бійця і – у місця дислокації. Андрій з учебки потрапив у зону проведення бойових дій – в АТО. Туди, куди, власне й прагнув одразу ж після Майдану. Війна, як це не дивно звучить, навчила його жити, а разом з тим цінувати час, життя, людей і стосунки між людьми.
«Був період після Майдану – мене із хлопцями затримали, я потрапив у СІЗО. Після того була апатія до всього. Мені радили ходити до психолога. Я обурився – я ж не псих! Мене нічого не цікавило. Життя текло одноманітно: робота – дім – дім – робота. І от прийшла повістка. І там я ожив, як це не дивно звучить. Клин клином, як то кажуть. Я почав там ставити вистави. З мишками. У нас завелися миші там, де ми стояли. І ми грали з ними Гамлета. Там я зрозумів, як треба читати монолог Гамлета. Він не думає про минуле і не фантазує про завтра: він живе тут і тепер. А як ставилися побратими, командування, – питаю я Андрія. – Хлопці сміялися, – каже. – А командування до нас рідко приїжджало – це ж передок».
Життя зранку до вечора і звечора до ранку – це і є нуль
Вистава і не вистава, наче. Мінімум декорацій: крісло, берці, куртка, фляга, дерев’яна дошка і крейда для писання. Крейду розвіє вітром або змиє дощем. І все – було і нема! Так само, як там, на передку. На нулі. А нуль – то приціл, у якому вони живуть щодня. Життя зранку до вечора і звечора до ранку – це і є нуль… І боятися немає сенсу… Ще екран, на якому час від часу з’являються фото «звідти» і фрагменти відео. Але це вже технічні моменти. І він – актор, режисер, автор, свідок, чи то пак учасник.
Доручити грати цю виставу акторам, каже керівник Нового театру Тарас Бенюк (також випускник Інституту мистецтв ПНУ), було б недоречно і програшно. Це було зрозуміло одразу ж, як тільки він почув від Андрія його історію.
«Він прийшов до кабінету і почав розказувати. Буквально грати за столом. Не було жодних репетицій і не було потреби щось доробляти. Зразу було ясно, що це має бути моновистава і її має грати Андрій. Бо це пряме спілкування із глядачем. Це його реабілітація. Боятися взагалі немає сенсу. Не тільки на війні, а взагалі нічого. Смерть рано чи пізно прийде. Це питання філософське. А якщо ти робиш добру справу, немає сенсу реально боятися, бо страх сковує. Страх має працювати, як запобіжник, не більше. Я вважаю, ця вистава – внутрішній мотиватор. Коли тобі кажуть, що щось неможливо. Все можливо. Не має бути непотрібних стоп-контролів у житті».
Між соціальною рекламою і реальністю – прірва
Для Андрія і тих, хто прийшов з війни, «Боятися немає сенсу» – своєрідна спроба знайти в собі спосіб не злетіти з котушок, як це стається – будьмо відвертими – з багатьма, хто приходить «звідти». Адже люди, які тривалий час перебувають у цілковито інакших умовах, ніж ті, до яких звикли «втомлені від війни» співгромадяни, повертаючись в соціум, починають життя заново.
У нас військових чомусь сахаються, – каже Андрій. У Харкові на вокзалі навіть є спеціальне місце, де вони можуть почуватися нормально – там усі свої: військові. Це не відраза – це якийсь незрозумілий страх, каже актор. Таке враження, ніби ти одразу контужений, якщо вже побував на війні. Якщо раніше – в 2014-2015 роках хтось міг підійти, подякувати, то зараз все забулося. Люди «втомилися».
«Я приїжджаю у відпустку з АТО і бачу рекламу концерту «за три місяці якась там співачка там-то, чи якась там група за пів року там-то». Я думаю: «Боже! Люди! У вас є три місяці, пів року! А у мене відправка за чотири дні і далі – невідомо, що буде!»
Соціальна реклама, в якій всі встають і зустрічають військового на вокзалі оплесками, – це такий вимисел. Закос під Америку. Проблема полягає в тому, що наша влада, – каже Андрій Іванюк, – не працює з населенням. Не пояснюють, якщо людина звідти повертається, не треба її боятися, сахатися.
«Те, що вони мовчазні чи дещо прямолінійні і жорсткі у розмові, – це наслідок перебування в особливих умовах. На війні немає часу на реверанси. Зайвий час – це ціна життя. Людей це шокує. Люди цього не знають і не розуміють. Влада це знає, і це не проблема хлопців. Це проблема влади. Мало готують «бойових психологів». Бо психологічні травми, отримані на війні – це як бойові поранення, які у нас теж всі ці роки вчаться лікувати. І треба працювати з населенням. Просто пояснювати, розказувати. Бо людина там живе у постійному напруженні – не так страшно в бою, як перед боєм і після бою. Перед боєм ти ще не знаєш, коли все почнеться, а після бою також невідомість – коли знову? Тому не бійтеся ви того ветерана! Підійди до нього, що він вкусить тебе чи що?? Привітайся з ним, подивися йому в очі».
«Нам услід ніхто монет не кидав»
Все, що Андрій робить після війни – документальні фільми, художній фільм «Східняк», вистава, сподівається він, як і волонтери, виконують свою соціальну функцію – психологічної та соціальної реабілітації військових та нав’язання діалогу із суспільством. Віддає все те найкраще, найцінніше, що він має. Це як монети, які вони кидали в учебці услід хлопцям, що відправлялися до місць служби.
«Не знаю, звідки ця традиція – кидання услід монет. Це наче «ми відправляємо за вами вслід все позитивне, найкраще. Ми нечасто перетиналися між собою, хіба в межах своєї роти. А коли відправляли хлопців, всі виходили, і кидали монети. Нам услід монети ніхто не кидів – ми йшли останніми».
Свого часу Андрій вже готував документальний фільм про повернення ветерана. Ідея була в тому, аби розповісти про те, як військовий, який повернувся з війни, соціалізується. Цей фільм Андрій готував для Держкіно. Каже, вони його не підтримали. Виставу «Боятися немає сенсу» також не підтримав Український Культурний Фонд. А ще Андрій має п’єсу, яка чекає свого видавця.
Інакше просто неможливо витримати
За неповних дві години на сцені Андрій проживає маже 3,5 місяці життя між повісткою і поверненням. Це повинен подивитися кожен, – каже Тарас Бенюк. – У кожного народяться якісь думки. Люди забувають, що йде війна. А про це забувати не можна. Виставу гратимуть якийсь час благодійно. Її повезуть українськими містами. Планують показати і в зоні бойових дій. Вона побудована так, що її можна грати і в театрі, і в полі.
«Насправді це отакий живий матеріал, який з кожним днем змінюється. Він не закристалізований. З самого початку це задумувалося, як стенд-ап. Не той, гумористичний стенд-ап, до я кого всі звикли в телевізорі. Однак гумору там багато. Бо попри все те, що там відбувається, гумор має бути. Попри кров, сльози, смерть і війну. Інакше просто неможливо витримати. Я намагався показати не бої, екшен, де все стріляє, вбивають: кому це цікаво – за пів року контракту ви все відчуєте на власній шкірі. Мені хотілося показати просте життя простого солдата. Як людина живе там, коли в будь який момент щось може прилетіти. Не сьогодні, то завтра, але прилетить обов’язково».
У наших дитячих іграх про війну на вигуки «ворогів» «пах-пах! Ти вбитий!» можна було ствердно і переконливо відповісти: «поранений!» А пораненого піднімалося «чік-чік!» кількома рухами рук на місці умовного «поранення». Але тут – цілковито інакша реальність. Тут не скажеш «я вже йду додому», тут немає «чік-чік» і продовження наступного дня з того ж місця, коли виходиш замість робити домашку із маминим бутербродом в одній руці і палкою-пістолетом в іншій…
Він качається по підлозі, кричить, не вибираючи слів, сміється, раптом поважніє, розповідає кумедно про серйозне і серйозно про смішне. На війні не можна не сміятися. На війні треба сміятися – інакше смерть. А її там і так – на кожному кроці аж занадто.
В дитинстві ми так розповідали одне одному фільми. Емоційно, намагаючись своїми рухами, поставою, виразом обличчя і звуками передати побачене: «тра-та-та-та!» «бах! бах!» «дум-дум-дум!»
І раптом тиша. Спокій. Втома. Андрій засинає. Чи надовго? До наступного бою? Головне пережити невідоме, а боятися однаково немає сенсу.
Володимир Гарматюк. Прес-служба Прикарпатського національного університету імені Василя Стефаника